Home » Довідник » Обійстя українців: чим ми особливі

Обійстя українців: чим ми особливі

Хата – житловий простір людини, місце родинних обрядів, символ добробуту. Цей домашній простір у слов’янських народів умовно поділяється по діагоналі на дві частини: лівий бік (куток із піччю) – жіноча половина помешкання, а правий (куток із Покуттю) – чоловіча. Покуть повернутий найчастіше на схід.

Фото: Таня Дорощук, с.Суботів

Найдавніші хати та будинки Прапредків ук­раїнців були за доби Трипілля. Найархаїчнішим елементом у сучасних сільських хатах досі залишається лежанка. Піч також зберігає давнє свя­щенне значення для господаря. Тому її найчастіше розмальовували чудо­вими візерунками. Вважалося, що ворожа сила, задивившись на цей роз­пис, забуває про своє лихе діло.

Житло людей, родинне вогнище (піч) завжди були священними – це цілий безмежний Всесвіт, де живуть бать­ки й діди, народжуються діти й онуки. У прадавні віки, коли не було церк­ви, сім’я молилася біля родинного вівтаря, яким і була піч. У ній палало ба­гаття, їй приносилися жертви: зерно з нового врожаю, перший кусень тіста перед випіканням хліба, ритуальні напої тощо. Згідно давніх вірувань, за піччю живе Домовик – добрий дух сім’ї. Якщо до нього ставляться добре, він допомагає всій родині, приносить щастя, а якщо ображають, шкодить.

Коли родина переселялася до нової оселі, обов’язково брали зі старої печі жарину і вносили її у нову хату, шоб запалити родинне вогнище в цій оселі.

Кликали також свого Домовика на нове помешкання. Магічне зна­чення має і сміття, яке несли до нової хати «на щастя». Вважалося, як­що викидати сміття після заходу сонця, хату обсядуть злидні. Тому йо­го краще спалювати або виносити вдень. Коли в печі випікається хліб, у хаті не можна підмітати, бо це неповага до хліба; коли печуть хліб, на печі не можна лежати, щоб не турбувати її в цей час, який вважається священним. До печі дотуляють ніжками новонароджену дитину — та­кий обряд прилучення до хати і Роду. На піч молода в хаті молодого ки­дала свій пояс, щоб долучитися до нового домашнього вогнища.

Таким же магічним значенням наділяв наш народ і хатній сволок — символ міцності будови, сім’ї, здоров’я всіх мешканців цього житла. На
сволоці дуже часто робили орнаменти, які були своєрідними оберега­ми: написи, позначки, рівнобічні та косі хрести (крижі), різного типу сварґи, а також небесні знаки сонця і місяця, голуби, дерева та інші ще дохристиянські символи.

Уже найдавніші трипільські будівлі мали вікна — «очі». Через вікна своєї хати людина дивиться на світ2.

Найдавніші вікна були просто отворами, завішаними тканиною або закриті створками. Шибки в давнину заміняли волові міхури, напнуті на рами. В XVI — XVII ст. шибки робили з пластинок слюди, закріплю­ючи їх свинцем. Із появою скла вікна стали справжньою окрасою хати. Зсередини вони завішувалися оздобленими занавісками, або «фіранка­ми», через які можна було бачити все, що діється на вулиці, але погано видно, що в хаті. Подекуди вікна прикрашалися вишитими рушниками, що служили оберегами. Віконні рами прикрашалися різьбленням, особливо в Карпатах та Закарпатті. Ці традиції збережені й нині.

Поріг — символ початку і закінчення хати, дому. За найдавнішими повір’ями, саме під порогом перебувають душі померлих Предків, які охо­роняють рід. Причиною таких вірувань, вірогідно, були первісні типи по­ховання під порогом. Порогові віддають шану, йдучи до вінця і вируша­ючи в останню путь (стукання труною об поріг). В Україні поширене повір’я: якщо підмітати до порога, то все добре вийде з хати, не можна та­кож мести хату двома віниками. Тому старші люди підмітають від порога в хату, щоб «все добре залишилося в хаті». На Поліссі поширений звичай прибивати палицю з осики до порога, щоб відлякувати все зле. Магічни­ми властивостями наділив народ кінську підкову, яка приносить щастя у родину. Тому її прибивали на порозі або над дверима. За правилами на­родного етикету, завжди вважалося, що вітаються через поріг тільки пога­но виховані або просто злі люди. Тому казали: «Не подавай руки через поріг, бо посваришся». Не можна й передавати через поріг якусь річ.

Розмовляти з сусідою через поріг також неввічливо: слід або запро­сити до хати, або самому вийти до нього. Особливою шаною для гостя вважається зустріч його біля воріт, так само, як і провести за ворота.

Покуть – священне місце в хаті. Тут перебувають хатні Боги, садов­лять найпочеснішого гостя, сидять наречені, стоїть ритуальний сніп жита (Дідух), ставлять божниці (спеціальні полички для священних образів, в давнину — статуй), прикрашені вишиваними рушниками.

Стіл також має магічну силу, символізує достаток родини. Його першим заносять до нової хати, на нього кладуть хліб-сіль, ставлять ри­туальні страви. На стіл гріх сідати чи класти шапку. Назва стіл похо­дить від стародавнього звичаю стелити рушник або обрус (пізніше —скатертину), щоб на них класти їжу. Звичай застеляти стіл притаман­ний українцям з давніх-давен. Незастелений стіл — символ бідності або скупості господарів. Обід чи бенкет за одним столом об’єднував людей і встановлював добрі стосунки. Тому їжа за одним столом із ворогом вважається приниженням людської гідності.

У деяких регіонах Карпат (Гуцульщина, Бойківщина, Лемківщина) функції столу виконувала скриня. Стіл-скриня складається із двох час­тин: нижнє підстолиння використовувалося для зберігання різних ре­чей, одягу, цінних паперів тощо, а верхнє накриття служило як стіл. Щоб дістати якусь річ, кришку столу відсувають. У деяких місцевостях у таких столах-скринях зберігали харчові продукти.

Скриня – традиційний для України вид меблів, у якій зберігали одяг, коштовні речі, прикраси, полотно. Вона належала жінці. Дівчині на виданні батьки купували скриню, яку вона разом із матір’ю поступово на­повнювала різними речами, необхідними для майбутнього подружнього життя: вишиваними рушниками, хустками, сорочками, стрічками. Скри­ня була частиною дівочого посагу: чим більша й красивіша скриня, тим багатша наречена. Дівчина, залишаючи батьківський дім, вивозила свою скриню до хати чоловіка, де користувалася нею все життя. Скриня пере­давалася у спадок тільки після смерті її власниці. Всередині скриня мала невеличкий, у вигляді прибитої до стінки коробочки, «прискринок» для зберігання дрібних цінних речей, прикрас, стрічок. Щоб полотно й одяг у скрині не псувалися від довгого зберігання, у прискринок клали вузлик тютюну (від молі). Скрині в Україні були двох типів: з двосхилим віком (кришкою) і з прямим (пізніше — напівокруглим) випуклим віком.

Скрині були різьблені, ковані, мальовані, в бідних — із чистого не- прикрашеного дерева. Дівчина не дозволяла чужим заглядати у свою скриню, то була її таємниця. Із втратою віри в магічне значення скрині, цей звичай забувався, тому в деяких місцевостях, вихваляючи свою доч­ку, батьки стали показувати близьким, що надбали для своєї доньки. Хо­ча переважно в Україні заглядати до чужої скрині вважалося великим нахабством і невихованістю. Народною етикою це засуджувалося.

Для спання в Україні здавна використовувалися дерев’яні ліжка, лави, полики. Піл, або полик, — це дерев’яний настил, який встановлюють від печі або лежанки до протилежної стіни. Вдень він служить місцем для різних побутових речей та домашніх робіт, а вночі на ньому сплять. Ук­раїнський полик відрізняється від російських та білоруських полатей тим, що влаштовується внизу (приблизна висота ліжка), в той час як полаті — на відстані 80 см від стелі. Піл, як і лави, українки застеляють кольорови­ми ряднами або килимками, що створює особливий затишок у хаті.

Мисник – це дерев’яна полиця для зберігання посуду. Іноді він має форму шафи, що підвішувалася на стінку. Були також кутові мисники, які розміщувались у кутку кімнати. У побут українців дуже рано увійшли різні меблі: стільці, ослони, комоди, шафи, ліжка. Багато назв меблів та побутових пристроїв для ткання, теслярства тощо в ук­раїнську мову прийшли із Західної Європи.

Стародавня назва хати сягає тисячолітніх глибин, можливо, навіть до- льодовикового періоду. Агатангел Кримський висловив гіпотезу про поши­рення цього слова з півдня (Мала Азія) на північ і захід; Володимир Чи- виліхін припускає, що слово «хата» було в скіфів. У хаті втілювався весь життєвий простір і світоглядний космос українця. Як увесь світ поділяється на три частини: земну, підземну і небесну сфери, так і хата відображає ці сфе­ри буття: стеля — небесний духовний світ (сволок із сакральними знаками, божниця у кутку); стіни, вікна, двері — символи земного сучасного реального життя й спілкування з іншими людьми; нижній ярус — підлога, низ стіни з підпіччям і лаваш, поріг уявлялися як межа земною й підземного світів. Не­даремно кажуть: «Моя хата небом крита, землею підбита, вітром загородже­на». Оздоблення хати як зовні, так і всередині мало не тільки естетичне зна­чення, але й виконувало певні інформативні та магічні функції. Наприклад, обведення побіленої хати кольоровою фарбою внизу має ті ж властивості, що й замкнене коло — оберігати від злих духів та різних напастей всю родину.

Розмальовані квітами вікна повідомляють, що в хаті є дівка на ви­данні. Цікавий звичай зберігся на Лемківщині, де на вхідних дверях ма­люють своєрідне Дерево роду (квіт): гілочки з листками барвінку озна­чали жінок та дівчат, які були в родині, гілочки із зірками — чоловіків та парубків. Коли народжувалася дитина, домальовували нову гілочку, а коли хтось помирав — хрестик.

Архітектура українського житла надзвичайно розмаїта і має свої ло­кальні регіональні особливості: конструктивні, декоративно-художні, відмінності у плануванні та інтер’єрі. Регіональні типи житла в цілому відповідають етнографічному районуванню України3. Проте нині відбу­вається багато змін в архітектурі народного житла внаслідок впроваджен­ня професійних методів будівництва, нових будівельних матеріалів, спо­собів оздоблення тощо. Комфортність карпатського житла зумовила по­ширення традицій карпатських будівників у інших регіонах України (на Півдні, Лівобережжі). Центральноукраїнський тип житла поширився далі на північ (Полісся) та на південь. Але, незважаючи на ці докорінні зміни у традиційній архітектурі, українське житлобудування зберігає і розвиває кращі зразки народного житла і має надзвичайно самобутні ри­си, що добре вирізняють його від традицій сусідів — росіян і білорусів.

Крім того, інтер’єр української хати ніколи не був статичний, він постійно змінювався відповідно до днів тижня та великих календарних свят. Якщо в будні долівка була незастеленою, то в неділю кожна госпо­диня застеляла свіжопідмазану підлогу (долівку) тканими ряднинами (верітками, доріжками). Стіл, який у будень не застелявся або застеляв­ся грубою буденною скатертиною без візерунків, у неділю застеляли святковою («празничною») вишитою чи з тканим візерунком скатеркою, на стіл клали хліб, сіль, ставили квіти. Святково вбирали також ліжка: накривали красивішими покривалами (веретами), подушки виставляли одна на одну в свіжовипраних і випрасуваних вишитих наволочках. Ши­роко використовували штучні квіти для оздоблення покуті, сволока, а та­кож прикрашали стіни витинанками чи іншими паперовими прикраса­ми, які час від часу заміняли на новіші. Перед неділею обов’язково підбілювали, підмазували й поновлювали декор на печі та стінах.

В інтер’єрі також відображалися значні події родинного життя. Так, коли в хаті була породілля із немовлям, ліжко завішувалося ширмою (на Півдні) або тканиною, перекинутою через жердину (Поділля, По­куття). Таку завісу не знімали протягом шести тижнів, коли мати й ди­тина були найбільш вразливі. Отже, це був своєрідний охоронний засіб, що рятує від «поганих очей».

Коли в хаті був покійник, вікна та дзеркала завішували хусткою, знімали святкові прикраси, стіл застеляли скатертиною або тканиною, веретою, килимком тощо.

Кожне річне свято вимагало своїх особливих атрибутів, прикрас, елементів інтер’єру. Так, на Різдво на покуть виставляли Дідуха з жита, пшениці або вівса. На стіл під скатертину клали солому, часник, а під стіл — леміш від плуга. На стелю підвішували різні прикраси у вигляді птахів, їжаків чи «павучків», виготовлених із паперу, глини, яєць, ко­лосків. На столі обов’язково лежав обрядовий хліб — калачі. На думку багатьох дослідників, Дідух символізує чоловіче начало, а солома, по­кладена під скатертину, — жіноче. На Покутті ця солома називається «Баба». Отже, за своїм значенням символіка Різдвяного інтер’єру сягає найдавніших глибинних звичаїв нашого хліборобського народу, які, вірогідно, успадковані ще від доби Трипілля.

Перед Великоднем хата обновлялася, милася, підмазувалася, біли­лася. Це своєрідне очищення після зимового періоду мало значення вес­няного оновлення життя. Особливою прикметою Великодніх свят були насамперед писанки та крашанки, складені на застеленому святковому столі, де стояв також кошик з освяченими великодніми короваями. Стіни прикрашалися новими рушниками та штучними квітами.

На Зелені свята (Русалії, Трійцю) та на Купайла хата прикрашала­ся живими зелами, овочами, квітами, своєрідними рослинними обере­гами у вигляді віночків, букетиків, які освячувалися і протягом року використовувалися для лікування, обкурювання, магічних дій.

Перед святом Свічки (1 вересня), коли піч — «іменинниця», її обов’язково білять, наносять новий розпис, прикрашають квітами, бо в цей день справляють «весілля комина».

Зміни в інтер’єрі житла також зумовлювалися і сезонними робота­ми, наприклад, восени вносили ткацький верстат, який влітку виноси­ли на горище або в комору, бо жінка займалася городом, полем та інши­ми справами. Отже, кожної пори року хатнє господарство мало свій ви­гляд, свою символіку і образну динаміку.

Джерело

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

*

x

Check Also

У садибах ветеранів та дітей війни Гурівської ОТГ наводили лад

У Гурівській сільській об’єднаній територіальній громаді всі знають один одного та живуть за принципом взаємодопомоги тому, хто потребує підтримки у складних життєвих обставинах. ...