Home » Статті » 28 листопада – День пам’яті жертв Голодомору в Україні

28 листопада – День пам’яті жертв Голодомору в Україні

Вони вже тут.
Вони довго йшли.
Мільйони. Мільйони наших дідів, батьків, братів і сестер.

Рушили з неба їхні вози. Певно, хвилюються мами, щоб не забути ані найменшого – того рідного, найдорожчого, який знайшов свій спокій і тихо заснув на руках у Господа.

87 років іде за цим небом їхній Чумацький шлях – три, п’ять, сім, вісім чи то десять мільйонів невинних людей, сотні тисяч родів, вимерлих сіл, невідспіваних душ, закатованих, замордованих, непохованих доль.

Вони хочуть додому.
Вони бачать ці вогники.
Вони вірять нам.
Бо ми - це їхнє непрожите життя.

У моїй долоні – колосок пшениці.
Якби я міг простягти цей колосок маленькому хлопчику, який помер від голоду 33-го року біля поля у селі Крути на Чернігівщині. Маленькій дівчинці в селі Віленька на Житомирщині. Жінці в селі Красногірка на Одещині. Чоловікові в селі Теплівка на Полтавщині.
До болю і до щему в серці я хотів би цей колосок подати і своєму дідові Іванові, який помер від великого голоду разом зі своєю великою родиною в 1932 році.

Дорогий український народе!

Ми – разом. Сьогодні Україна і світове українство розпочинають вшанування 87-х роковин найстрашнішої катастрофи – Голодомору 1932-1933 років.
Поминаємо кожну душу, кожну жертву, кожного мученика.
Досі не знаємо всього масштабу цієї трагедії.

Поволі – з пам’яті людей, з тих таємних архівів, з тих диявольських “окремих папок” – з’являється її смертельний лик.

“Я це все пам’ятаю, я опухла від голоду, братик ще більше. Він вмирав, з його опухлого тіла точилася рідина. Я сиділа поруч, він скрипів зубами і просив огірочок. Він помер. Його завернули в ковдру, колір цієї ковдри досі у моїй пам’яті”.

Це – спогад Ганни Неласої, народженої в Луганській області. Ця жінка переборола страх і залишила своє свідчення.

“Конфіскаторів ніщо не зупинило – ні біль дітей, ні їхня кількість. Приходили ще і ще, все забирали. Гірше фашистів”.

Це – Нонна Червева з Горлівки.

З листа Реви Миколи Антоновича з Хилівки Полтавської області до Йосифа Сталіна:

“Сотни тысяч людей умерло от голода и все на глазах коммунистов, которые ездили через наши трупы и нагло хваля жизнь”.

Миколу Реву засудили до 6 років ув’язнення за цей лист.

З листа Кагановича до Сталіна:

“Я целиком и полностью согласен с вашей оценкой положения дел на Украине. Теория, что мы, украинцы, невинно пострадавшие, создает солидарность и гнилую круговую поруку. Я считаю, что наступил момент призвать организацию к решительному перелому”

Переламати хотіли всіх!
Проти нас ішло зло. Його ймення – геноцид. Свідома, спланована і втілена спроба упокорення нації.
Його організатор і виконавець – тоталітарний комуністичний режим. Це – головний убивця. Звиродніла зграя не мала жалю до жодного народу, кожну поневолену націю залили криваві ріки.

На нашій землі Сталін – за добре продуманим планом – обрав жертвою українське селянство як ядро, як основу, як опору народу.

“Без крестьянской армии не бывает и не может быть мощного национального движения. Национальный вопрос есть по сути дела вопрос крестьянский”.

У цій фразі Сталіна – відповідь на те, чому померли мільйони українців.

Терор був розгорнутий планомірно і послідовно. У 1932-33роках у Кремлі відбулося 69 засідань Політбюро ЦК, на яких тільки по прямій постановці розглянуто 270 питань про Україну.

Вони працювали не покладаючи рук. У пік Голодомору в Україні щодоби помирало 25 тисяч людей.

Ми маємо знати кожен факт, кожен наказ, кожне ім’я – від жертви до вбивць. Пошук правди не спинити, він не зупиниться.

Спочатку конфіскували продовольство. Потім військами оточили територію України і Кубані. Третину наших сіл занесли на “чорні дошки”, їх перетворили на гетто голоду – задовго до Гітлера. Увесь урожай масово йшов за кордон, зерно, яке могло врятувати мільйони, переробляли на горілку. Шансу не було. Люди почали їсти трупи.

Голодомор – не просто біль і рана. Це – чорна діра нашої історії, яка могла безповоротно поглинути не тільки Україну, але й будь-яку найменшу надію на життя.

Я прошу, щоб сьогодні ми згадали всіх.

Словом і молитвою прошу згадати наш державний провід, який 100 років тому проголосив і утвердив незалежність. Вони стали першою жертвою. З 800 членів Центральної Ради ліквідовані майже всі.

Я згадую розтерзаних, покалічених, принижених Твоїх поетів, мій народе. На цих майданах вони чули золотий гомін волі. Їм вирвали серце.

Я згадую Твою національну творчу, наукову, медичну і технічну інтелігенцію, яка опинилася в центрі масових арештів і систематичного терору. Їм щедро відвели квоту для смерті.

Я згадую наші знищені церкви і духовенство. Їх руйнували безжально, щоб добратися до самої душі і її віри.

Я згадую колосальні і немислимі жертви воєн. Цей смерч був здатен покласти нам край.

Тоталітаризм і більшовизм перервав в Україні історичний зв’язок – історичний зв’язок поколінь, духу, пам’яті, нашої ментальності, культури і нашої мови.
Посеред пошматованого і, по суті, підміненого народу був посіяний страх, чиє жниво збираємо і досі.
Звідси, від цього безконечного страху походять наші нинішні політичні і суспільні хвороби, боязнь повернутися до національного кореня, бо причетність до нього була причиною смерті мільйонів людей. Звідси походить наш важкий і складний шлях один до одного, до порозуміння і, власне кажучи, до єднання.

Злочини більшовизму і сталінізму тотожні злочинам нацизму і гітлеризму. Їхня природа – одна: людиноненависництво.
Усім нинішнім апологетам сталінізму я кажу прямо і твердо – ваші спроби приречені, виправдання не має і не буде, покайтеся за свій гріх! Це ваша моральна відповідальність перед країною і нацією.

Наша трагедія – це застереження для всіх націй світу.
Я дякую всім парламентаріям та урядам, які підтримали нас. Це – вияв солідарності, який Україна ніколи не забуде.
Історична справедливість, безумовно,настане.
Моє сьогоднішнє слово – не реквієм.
Моє слово – це гімн українському народові, чия сила незнищенна. Він переміг смерть.

Супроти загрози тотального знищення – ми вистояли. Український народ переміг, бо перемогла його державність, постала його держава.
Ми вистояли завдяки мільйонам чесних людей, які не лише воювали за Україну, але й будували її своєю великою і щоденною працею.

Ми вистояли, бо воля, правда і життя творилися всіма – Донецьком і Львовом, Луганськом і Ужгородом, Севастополем і Одесою, Харковом і Тернополем, Полтавою і Луцьком, Дніпром та Івано-Франківськом, Сімферополем і Черніговом, Києвом і всією Україною.
Ми перемогли у вирішальній битві зі злом.
Сьогодні ми повинні перемогти у вирішальній справі – повернути Україні саму себе.

Наша найвища місія – відродження нації як єдиного, здорового і життєствердного організму, який охоплює весь український народ без різниці поглядів, регіонального походження чи віри.

Це – не поминальна хода.
Це – воскресіння нашої пам’яті, очищення від лжі і скверни. Це – чиста і чесна праця, тільки вона допоможе навести справедливий національний і життєвий лад в Україні.
Ми мусимо ретельно віднайти і зберегти знання про кожну жертву Великого голоду.

Ми маємо утвердити великий суспільний діалог пам’яті і, водночас, діалог перспективи – бо треба йти вперед, жити повноцінним життям великої сучасної європейської держави, діяти і прагнути до справжнього порозуміння.
Так ми утвердимо своє майбутнє, свій новий демократичний Основний закон, свою свободу, своє право, свою любов одне до одного, до рідної мови, рідної землі і нашої соборної долі.
Я висловлюю вдячність усім державам, які законодавчо і політично визнали Голодомор актом геноциду проти українства.

Я прошу в Господа дати нам силу, щоб повернутися до самих себе.

Вони дуже довго йшли.
Мільйони, мільйони, мільйони нас.
Це - не сльози.
Це посміхається маленький хлопчик на руках у Всевишнього.
Мене обпікає цей колосок пшениці. Крізь час я відчуваю, як тягнуться до нього душі наших братів і сестер. Я відчуваю тепло цього доторку.
Не бійтесь. Вже нічого не бійтесь. За вами, убієнними в голодоморах, сьогодні постав увесь ваш народ і ваша держава.
Ми зупиняємо час на мить.
І в цю мить вас слухає Господь.

Віктор Ющенко

“МАТІР З ДИТИНОЮ ПІДНІМАЮТЬСЯ В НЕБО” – найвідоміша картина про Голодомор українського художника Віктора Цимбала (1901-1968) «Рік 1933». Написана в 1936 році й презентована на виставці у Буенос-Айресі (Аргентина, Південна Америка), вона є чи не найпершим твором мистецтва про геноцид української нації.

Картина вважається вершиною досягнень митця в поєднанні глибокого історіософського змісту з дозрілою мистецькою формою. Це полотно — звинувачувальний присуд українця нелюдському сталінському режиму.

Віктор Цимбал зобразив тему Голодомору не ілюстративно, а символічно: померлі від голоду матір з дитиною піднімаються в Небо. Образи виражають порив угору і велич спокою вічності.

Замордовані голодом зникнуть без нашої пам’яті! Запалимо свічку у 16.00 в память про десятки мільйонів невинних та закатованих душ.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

*

x

Check Also

Українські «Мальдіви»

На відстані у 100 км від міста Дніпро є мальовнича місцина з бірюзовою водою та ...